Боятися в горах потрібно не тільки вовків та медведів.

листопад 2005

Думаю всім відомо, що  рятувальники ходять  в гори не тільки на пошуково-рятувальні роботи. Добрий рятувальник повинен бездоганно знати свій район відповідальності і так само добре прилеглі райони, повинен мати добру фізичну підготовку, повинен вміти швидко маневрувати в горах на складному рельєфі як вдень і вночі, як взимку так і влітку, як в ясну погоду  так і при екстремальних погодних умовах, він повинен знати що там діється, скільки там туристів чи все у них гаразд і т.п. А для цього треба щотижня виходити в гори.

З 4 по 6 листопада ми пішли туди як завше на профілактику щоб обійти декілька полонин Чорногори, перевірити стан стежок, мостів і полонинських будівель, наявність туристів, випробувати спорядження, перевірити засоби зв’язку, а  я ще для того, щоб впевнитись в тому, що стан здоров’я після складної операції задовільний. Розділились на дві групи. Ми з Григорієм Мельником, заступником начальника Управління туризму ОДА обійшли кари полонини Гаджина, зайшли в Кізі Улоги і не відмовили собі в можливості перебігти через Кедроватий - улюблене місце Олекси Довбуша -  посидіти в його кам’яному кріслі, яке в народі називають „Довбушевим сідельцем”. Місця практично не хожені, рідко хто з туристів тут побував, навіть далеко не кожен мешканець навколишніх сіл знає це історичне місце. З Кедроватого спираючись на інтуїцію і туристський досвід без компаса, карти і супутникового навігатора через зарослі жерепу і первовічний ще не займаний смерековий ліс безпомилково вийшли на полонину Степанець, що в околиці Бистреця. Там відпочивши подалися до села. Я як той, хто тут не вперше спокійно йшов знайомою добре втоптаною стежкою попереду.

Раптово позаду, почувши несподіваний крик Григорія, рвучко повернувся і побачив як той завмер на місці. За долю секунди той підняв ногу і з під осіннього листя біля ступні товариша клацнув страшний капкан поставлений на хижого звіра. На щастя Григорій встиг підняти ногу з цієї страшої пастки. Ще якусь мить ми стояли як вкопані шоковані тим що могло статися. Потім зусиллям чотирьох рук марно намагалися розвести клешні капкана поки не вибили шплінти з його основи. Через 10 хвилин з’явився господар капкана який разом зі своїм маленьким сином прийшов за здобиччю. Спочатку зробив вид, що не має відношення до тої страшної пастки, але побачивши. що його „знаряддя праці” конфісковують почав просити щоб йому віддали капкан. Зрозумівши, що його спроби марні пішов на полонину, можливо перевіряти свої інші пастки.

Ми ще довго йшли плаями і обливалися холодним потом представляючи страшну картину, що в капкан попала б чиясь нога і він мандрував би в одиночку. Розуміли без слів, що в очі тому позирала би смерть. Звільнитись від капкана на медведя чи вовка самому нереально, чекати помочі від когось в безлюдному листопадовому лісі марно.

Отож ще раз хочу застерегти туристів-одиночок. НЕ ХОДІТЬ В ГОРИ ПООДИНЦІ, ЦЕ НЕБЕЗПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ. Ідучи по стежці уважно дивіться чи не стоїть на ній впоперек палка чи гілляка. Це ознака що за нею замаскований капкан на звіра. Майте завжди з собою якийсь важкий металевий предмет (хоча б добрий ніж). Це шанс на спасіння. Будьте особливо обережні восени і взимку і на непопулярних стежках. А попавши в капкан просіть своїх супутників розігнути і вибити два шплінти з його основи. Тільки тоді капкан відпустить Вам ногу.

Ввечері чай пили мовчки. Григорій запитав мене про що я думаю. Я промовчав, хоча думав я про те, що тут в горах від надмірних перевантажень втратив в свої 45 років здоров’я,  що нам рятувальникам не виплатили ще зарплату за липень, думав про те що хтось має чисту роботу в офісі за комп’ютером і сидить в біленькій сорочці, а комусь все життя приходиться бродити горами ризикуючи зірватися зі скелі, травмуватися в кам’яних розсипах, зустрітися з диким звіром, чи з рекетирами, які регулярно в Чорногорі грабують туристів чи попасти в браконьєрський капкан. 

І ще думав чому капканів в горах побільшало як побільшало і браконьєрів, які в час нересту глушать стругів в гірських потоках і чатують на оленів та медведів. Останні до речі недавно занесені до Червоної книги. А сталося це тому, що недавно дирекція національного парку вирішила скоротити всіх єгерів. Всі вони зараз на обліку в центрах зайнятості, а браконьєри розгулюють з капканами і рушницями по заповідних лісництвах. На весь Карпатський національний парк площею 50 тисяч гектарів їх було всього 9, але комусь це здалося обтяжливим для бюджету. Стаєш частіше задумуватись: що це в нас за держава така. То кидаються чиновники скоротити гірських рятувальників, яких в Карпатах налічується декілька десятків, то скоротили єгерів, яких тут було менше десятка. А може краще продати один „Майбах” чи „БМВ” з Кабміну і за виручені кошти все-таки утримати цих людей. Виручених грошей на їх утримання вистачить на 15 років вперед. Підрахував сам особисто. Зате в дирекції КНПП службові кабінети переповнені молодими дівчатками, які з девятої до вісімнадцятої причепурюються, наводять манікюр і грають в карти на комп’ютері. Сам не бачив, але про це у відчаї сказали бувші єгері.  І це чи не за рахунок них, які щодня ризикували в лісі своїм життям від можливості одержати браконьєрську кулю  в спину, попасти в поставлений ними капкан, чи попасти в лапи чотириногого хижака.

А найстрашнішим в цій історії те, що власником того капкана виявився лісник Верховинського районного лісгоспу. З етичних міркувань не хочеться публікувати його прізвище, але всім зацікавленим можу його вказати по телефону чи по електронній пошті. І ще те що в ліс він прийшов з малолітнім сином. Що буде з тої дитини, яка з ранніх літ дивиться на те, як тато ставить капкани на стежках, по яких ходить сотні людей.

І ще одне. То вже останнє. Перед виходом в гори я як завжди зайшов в капличку, що майже в самому центрі Бистреця. Ми з Григорієм вклякли на коліна і виказували Отченаш щиро дивлячись в очі Божої Матері,  знаю що кожен подумки просив щасливого повернення з гір. Так воно і сталося.

Василь Кобилюк,
командир гірського рятувального підрозділу